"Що дає людям відчуття справжнього щастя і багатства?" Відповідь у недільній проповіді отця Віталія.

Перед чотирма підготовчими неділями до Великого посту Свята Мати-Церква пропонує Євангельське читання від апостола Луки про митаря Закхея.

Своїми роздумами про актуальність цієї розповіді із прихожанами нашого храму під час пізньої Божественної Літургії 14 лютого 2021 року поділився о. Віталії Поліщук:

«Ця історія, дорогі браття і сестри, є для нас із Вами прикладом того, як ми можемо подивитися на історію із Закхеєм: не з боку Закхея, а з боку Христа, Який закликає нас бути такими ж уважними до інших людей і так само любити їх, як любив Він. У наш час люди, якими б не були вони бідними чи жалюгідними, як інколи видається збоку, дуже потребують уваги та розуміння. Проблема сучасних людей в тому, що вони не бачать, не помічають один одного. Оця байдужість є великою бідою, великою раною в серцях багатьох людей.

Ми можемо й сьогодні, дорогі браття і сестри, наслідувати Христа, ділячись із нашими ближніми, нашими родичами, друзями, навіть незнайомими людьми, які зустрічаються на нашому шляху, нашою увагою, нашим добрим словом».

У цьому контексті о. Віталій розповів повчальну історію із життя одного із сучасних проповідників митрополита Антонія Сурозького¹, яка ніколи не втратить своєї актуальності і завжди буде гідною для наслідування:

«Ця історія трапилася під час Другої Світової війни, коли столиця Франції – Париж, перебувала в німецькій окупації. Тоді майбутній митрополит вчився в ліцеї, був маленьким хлопчиком, разом з усіма мешканцями столиці переживав окупацію, всі страждання, небезпеку.

На порозі ліцею, сидів жебрак, і кожного дня повз нього проходили сотні людей, але ніхто майже не звертав на нього уваги, хіба іноді хтось кидав монети. Одного разу, ідучи до ліцею, хлопець побачив свого викладача: вже немолодого бувалого чоловіка, й пішов за ним. Викладач був дуже суровим, тому учні зі страху тремтіли перед ним. Суворий педагог нечасто виявляв свої емоції, навіть посміхався рідко. А тут перед очима юнака постала така картина: цей викладач зупинився біля жебрака на стежці, повернувся до нього, зняв свою шапку і щось йому сказав. Не кинув у шапку того жебрака жодної монети, нічого йому не дав, просто щось сказав. Бідолаха піднявся з землі, підійшов до викладача, обняв його і поцілував, а потім знову повернувся на своє місце і продовжував сидіти. Що ж таке було сказано, що примусило цього жебрака обійняти сторонню людину? Юнак із друзями довго випитували це у свого вчителя. Їх переповнювала цікавість. Викладач відповів: «Я сказав йому дуже прості слова: ˮЯ також потерпаю так само, як ти, але знаю, що ти потребуєш набагато більшого, ти потребуєш уваги, ти хочеш знати, що ти теж комусь потрібен. Я хочу засвідчити тобі свою повагу і свою любов, мені більше немає чого тобі датиˮ. Пам’ятаймо, що під час окупації в людей не було грошей, і цей викладач, ідучи на роботу в ліцей, не мав жодної копійки в кишені, він пройшов пішки цілий Париж, бо не мав грошей навіть на проїзд. Цей жебрак потім розповідав цю історію багатьом людям. Він говорив, що в той момент, коли старий викладач звернув на нього увагу, він відчув себе як ніколи багатим, і в ту мить не відчував потреби ні в грошах, ні в їжі, ні в лікуванні».